(Короткий історичний нарис)

Проповідь св. Апостола Андрія Первозванного на українських землях стала першим словом проповіді Святого Євангелія, Словом Христовим для пращурів сучасних українців. Християнство поширювалося в українських землях і через грецькі колонії на півдні України, де у Північному Причорномор’ї і в Криму існували перші християнські єпархії. У справу розвитку православного богослужіння в слов’янських землях ІХ ст. величезним внеском стала місійна праця святих рівноапостольних Кирила і Мефодія.

Християнство поширювалося в Київській Русі за князювання в Києві св. Оскольда (†882), Олега (†912) та Ігоря (†945). Св. рівноапостольна київська княгиня Ольга (†969), яка хрестилася в Константинополі, будувала храми і підтримувала поширення віри Христової в державі. Св. рівноапостольний київський князь Володимир Святославич (963–1015) охрестив у 988 р. Русь-Україну, як свідчить “Повість минулих літ”. З цього часу Київська Русь-Україна вважалася християнською державою, де Православна Церква мала державне значення. Оскільки Православ’я прийшло з Візантії, то Константинопольський Патріархат є Матір’ю-Церквою Православної Церкви України.

Київська Митрополія у Київській Русі-Україні (Х–ХІІІ ст.) заснована на початку 990-х рр. Її першим митрополитом, за церковним переданням, вважається святитель Михаїл Київський († 992). З Х ст. поступово склалася організація церковного життя в Київській Митрополії. Під час правління св. князя Ярослава Мудрого (978–1054) в 1051 р. в соборі Софії Київської було поставлено митрополита Київського і всієї Руси Іларіона, автора твору «Слово про Закон і Благодать».

За час існування Києво-Руської держави отримали розвиток нові галузі церковного життя. З’явилися церковно-юридичні пам’ятки Номоканон і Кормчі книги, отримало розвиток внутрішнє церковне право, здійснювалася канонічна діяльність Київських митрополитів. За прикладом Візантійської імперії побудова взаємовідносин між Церквою і державою ґрунтувалася на принципі «симфонії». Надзвичайний розвиток отримали церковна архітектура і мистецтво, побудовано величні православні храми: Десятинну церкву, Святу Софію Київську, Михайлівський Золотоверхий собор та ін. Чернече життя в Русі-Україні було започатковано свв. преподобними отцями Антонієм і Феодосієм, які заснували Києво-Печерський монастир, відбулася канонізація києво-руських святих в домонгольський період, зокрема святих мучеників-страстотерпців князів Бориса і Гліба та ін. Запровадження християнства сприяло потужному розвитку церковної книжної освіти, було засновано бібліотеку і школу при Софійському соборі св. київським князем Ярославом Мудрим, розвивалися церковна писемність, літописання, проповідництво тощо.

Київська Митрополія в часи Литовсько-Руської держави ХІІІ–ХV ст.

Поступовий розпад Київської держави супроводжувався піднесенням нового політичного центру – Володимиро-Суздальського князівства. Після невдалої спроби Володимирського князя Андрія Боголюбського (1110–1174) отримати благословення Константинопольського патріарха на утворення окремої Володимирської митрополії у 1162 р., він вчинив напад на Київ у 1169 р. і повністю розграбував місто, спалив Печерський монастир і Софійський собор. Занепад Київо-Руської держави був зумовлений новим нападом на Київ 6 грудня 1240 р. монголо-татарських загарбників. Все це спричинило перенесення осідку митрополитів з Києва на північні території, хоча воно і суперечило канонічним правилам. У ХІІІ ст. почався процес розділення та занепаду Київської митрополії, який супроводжувався кількаразовим проголошенням на західно-українських землях окремої Галицької митрополії. За митрополитів Київських святителів Петра Ратенського (†1326) та Феогноста (†1353) відбулося фактичне перенесення осідку Київських митрополитів у Москву, що сприяло піднесенню цього провінційного центру в церковному і державному сенсі.

Розділення  Митрополії Київської і всієї Руси на дві – Київську і Московську.

У XIV ст. відбулося піднесення Великого князівства Литовського, куди увійшли частини колишньої Києво-Руської держави. Боротьба за Київську митрополичу кафедру і титул митрополита Київського і всієї Руси між московськими та київським осередками точилася за правління великого Литовського князя Ольгерда (1345–1377). За правління великого литовського князя Вітовта (1392–1430) Київська Митрополія знову почала процес створення Української Церкви для слов’янських земель поза впливами московських правителів і митрополитів, які тоді зберігали титул митрополита Київського. Церковний Собор у новому осідку Київських митрополитів у Великому князівстві Литовському – Новогрудку відбувся у 1415 р. Митрополитом Київським було обрано Григорія Цамблака (†1419).

Остаточне розділення Київської Митрополії на дві окремі – Київську і Московську відбулося за митрополита Київського і всієї Руси Ісидора (†1463). Цьому спряли Ферраро-Флорентійська унія та падіння Константинополя у 1453 р. і перетворення його в столицю Османської імперії з назвою Стамбул. У Москві було поставлено окремого митрополита і у 1448 р. відбулося фактичне проголошення автокефалії Московської митрополії. Митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси став Григорій ІІ Болгаринович (1458–1473). На цей період припадає початок формування окремих національних традицій Православ’я – українського і російського.

Київська Митрополія і Польсько-Литовська держава у XV–XVІІ ст.

Українська Православна Церква (Київська Митрополія) у Польсько-Литовській державі існувала окремо після остаточного відокремлення від неї Московської митрополії. Київські митрополити, починаючи з другої половини XV ст., обиралися на місці і потім затверджувалися Константинопольськими патріархами. Серед канонізованих святих цього періоду найбільш відомим є священномученик митрополит Київський, Галицький і всієї Руси святитель Макарій (†1497). Упродовж XVI ст. в Київській Митрополії скликалися церковні Собори, на яких вирішувалися проблеми церковного життя. Але якщо на початку XVI ст. згадок про Собори небагато (Віленський обласний церковний Собор 1509 р.), то у зв’язку з ускладненням внутрішньоцерковної ситуації кількість Соборів другої половини XVI ст. значно збільшується і останнім Собором, на якому Київська Митрополія розділилася на православну і унійну частини, став Берестейський Собор 1596 р. У цей період активізується діяльність православних церковних братств, серед яких найбільш відомими і впливовими були Львівське і Віленське. У другій половині XVI ст. св. князь Василь-Костянтин Острозький (1527–1608) організував Острозьку Академію, де було видано Острозьку Біблію (1581). Розвиток українського богослів’я в XVI ст. характеризується появою полемічних творів авторства Івана Вишенського, Василя Суразького, Герасима Смотрицького та ін.

Під час правління польського короля Сигізмунда ІІІ Вази (1536–1632) було укладено церковну унію з Римом у грудні 1595 р. У м. Бересті в 1596 р. одночасно відбулися Православний та латино-уніатський Собори, рішеннями яких остаточно закріплено розкол Київської Митрополії. До боротьби на захист Православної віри стало українське козацтво на чолі з українським гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним, яке підтримало засноване 1615 р. в Києві Богоявленське братство. В умовах утисків православних в Речі Посполитій, відбулося відновлення православної ієрархії у 1620 р. Патріархом Єрусалимським і всієї Палестини Феофаном III (†1644), який висвятив на Київського митрополита Іова Борецького.

Святитель митрополит Київський, Галицький і всієї Руси Петро Могила (1632–1647) був поставлений на Київську митрополичу кафедру в складних умовах внутрішньоцерковного протистояння в Речі Посполитій. Для припинення ворогування і залагодження церковно-політичного протистояння було ухвалено «Пункти заспокоєння» 1632 р., за якими православна Київська Митрополія була визнана державною владою. Церковна діяльність святителя Петра Могили була спрямована на відновлення Православної Церкви, створення Києво-Могилянського колегіуму для розвитку православної освіти та богослів’я.

Київські митрополити др. пол. ХVІІ ст., здійснювали церковне служіння в добу Хмельниччини і намагалися зберегти статус Київської Митрополії в канонічній єдності з Константинопольським патріархатом на Правобережній Україні – Сильвестр Косів (†1657), Діонисій Балабан (†1663), Йосиф Нелюбович-Тукальський (†1676). Переяславська угода 1654 р. стала причиною посилення намагань московського уряду та Московського Патріархату підпорядкувати під свою зверхність Київську Митрополію. «Місцеблюстителями» Київської митрополичої кафедри на Лівобережній Україні в цей період виступали архієпископ Чернігівський Лазар Баранович та єпископ Мефодій Филимонович.

Українська Православна Церква (Київська Митрополія) у синодальний період (1686–1721–1917).

Московська церковна політика в Україні з 1686 р. після неканонічного приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату виявилася в усіх галузях церковного життя. Відбулося територіальне обмеження Київської Митрополії за рахунок єпархій, які їй належали до 1686 р., а потім увійшли до Московського Патріархату, встановленого у 1589 р. Упродовж XVIІІ ст. відбулося поступове обмеження та ліквідація церковних прав і автономії Київської Митрополії.

У 1700–1721 рр. було проведено ліквідацію інституту патріаршества в Російській Православній Церкві російським імператором Петром І Романовим і переведення церковного управління під зверхність Святійшого Урядуючого Синоду Російської Православної Церкви (1721–1917). Ректор Києво-Могилянської Акакдемії, згодом Архієпископ Великоновгородський і Великолуцький Феофан Прокопович (1681–1736) є автором документу «Духовний регламент», яким запроваджувалась нова форма правління Православної Церкви в Російській імперії.

За умови відсутності власної системи духовної освіти та недостатньої розвинутості церковного життя в Росії, за вимогами російських імператорів відбувся масовий відтік українських ієрархів, духовенства та церковних діячів на служіння до Російській імперії впродовж XVIІІ ст. (Митрополит Стефан Яворський, Святитель Димитрій Ростовський та ін.).

Під впливом політики Російської імперії Київські митрополити XVIІІ ст., хоча і були за походженням українцями, поступово стають виконавцями розпоряджень Синоду РПЦ по нівеляції українського церковного життя за російськими зразками.

Українська Православна Церква на Правобережній Україні XVIІ–XVIІІ ст.

Наприкінці XVIІ ст. стався перехід в унію галицьких і волинських православних єпархій, який став реалізацією таємної політики спочатку православного, а потім уніатського єпископа Львівського Йосипа Шумлянського (1643–1748).

Утиски православних у Речі Посполитій призвели до вибуху повстання під назвою «Коліївщина» (1768), яке було придушене урядами Речі Посполитої і Російської імперії. Православна Церква в період трьох поділів Речі Посполитої (1772–1795) поступово була підпорядкована Святійшому Синоду РПЦ.

Пінський Православний Церковний Собор 1791 р. був спробою польського королівського уряду взяти під опіку православних підданих Речі Посполитої, облаштувати внутрішню організацію Українсько-білоруської Православної Церкви та відновити її юрисдикцію від Константинопольського Патріархату, але російська експансія перекреслила ці плани. Перетворення Київської Митрополії в першокласну єпархію Російської Православної Церкви відбулося після повного захоплення Російською імперією українських земель, за винятком Галичини, наприкінці ХVIII ст.

Православна Церква на українських землях в складі Російської імперії у ХІХ – поч. ХХ ст.

Церковна політика російського імператорського уряду ХІХ – поч. ХХ ст. була спрямована на русифікацію та денаціоналізацію українського церковного життя за рахунок цілеспрямованих дій Святійшого Урядуючого Синоду Російської Православної Церкви і світської влади.

На відміну від XVIІІ ст., всі Київські митрополити ХІХ – сер. ХХ ст. були етнічними росіянами, що гарантувало російському урядові їхню проімперську позицію в церковних питаннях, унеможливлювало вживання української мови (українського прочитання слов‘янської мови) в богослужінні, сприяло політиці русифікації.

Духовна освіта в українських землях в складі Російської імперії поступово розвивалася як система підготовки духовенства і мала багатоступеневий устрій. З метою уніфікації загальноросійської системи духовної освіти Києво-Могилянську академію було закрито і на її основі відкрито спочатку Київську духовну семінарію (1817–1920) і Київську духовну академію (1819–1920), яка стала одним з чотирьох центрів духовно-навчальних округів Російської імперії.

Внаслідок польського повстання (1830–1831) відбулася ліквідація унії в межах Російської імперії з подальшими репресіями проти українських і білоруських греко-католиків. Кирило-Мефодіївське Товариство стало першою українською організацією, яку було звинувачено і засуджено з політичних мотивів, зокрема за “Книгу буття українського народу” авторства М. І. Костомарова.

Незабаром почалася боротьба за можливість друкувати українською мовою переклади Священного Писання наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. (П. Морачевський, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, І. Пулюй та ін.).

У цей час відбувається розповсюдження вільнодумства і атеїзму в Російській імперії, що спричинило заколоти і революцію 1905 р., у відповідь на які з‘явилися російські націоналістичні чорносотенні організації, які виступали на захист самодержавства та офіційного Православ’я.

Наслідки синодального періоду (1721–1917) для Української Православної Церкви були негативними. Попри розбудову православних парафій, зведення храмів і монастирів, організацію системи духовної освіти, синодальна система призвела до бюрократизації церковного життя, повної русифікації богослужбової, освітньої та видавничої діяльності, занепаду українських церковних традицій і звичаїв тощо.

Політичні зміни в Російській імперії, викликані Першою Світовою війною (1914-1918) і революціями 1917 р. спричинили появу і подальший розвиток українського церковного руху за автокефалію Української Православної Церкви (1917–1921). Упродовж 1917–1918 рр. відбулися єпархіальні з’їзди в Україні, найбільш радикальними з яких у справі українізації церковного життя стали Київський і Полтавський єпархіальні з’їзди 1917 р.

З метою підготовки до скликання Всеукраїнського Православного Церковного Собору для проголошення автокефалії Української Церкви і виборів митрополита-українця українські військові капелани разом з національно свідомим духовенством та мирянами утворили Тимчасову Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР) у листопаді 1917 р.

Всеукраїнський Православний Церковний Собор було скликано в січні 1918 р., але через наступ російських червоних військ на Київ делегати першої сесії Собору роз’їхалися.

Через вбивство митрополита Київського і Галицького Володимира (Богоявленського) в січні 1918 р., вибори нового Митрополита Київського і Галицького Антонія (Храповицького) відбулися в травні 1918 р.

ІІ сесія Собору закінчилася розривом між представниками ВПЦР та консервативно налаштованою проросійською частиною делегатів.

ІІІ сесія Собору затвердила «Положение о временном Высшем управлении Православной Церкви на Украине», текст якого благословив Патріарх Московський і всієї Росії Тихон (Бєлавін). 15 листопада 1918 р. на ІІІ сесії Собору з промовою про необхідність проголошення автокефалії Української Церкви виступив міністр сповідань О. Г. Лотоцький.

Закон Директорії УНР про автокефалію Української Церкви було прийнято 1 січня 1919 р. Заходи уряду УНР щодо канонічного визнання автокефалії Української Православної Церкви було здійснено О. Г Лотоцьким, який у 1919 р. у Константинополі намагався добитися згоди на це Вселенського Патріархату, а також І. І. Огієнком, який розгорнув кампанію збору підписів за визнання автокефалії Української Церкви у таборах військовополонених українців у Польщі.

У 1919 р. в Києві було зареєстровано перші українські православні парафії, які діяли на основі зразкового статуту в межах радянського законодавства. У квітні 1919 р. було засновано ІІ ВПЦР, яку очолив М. Н. Мороз. 5 травня 1920 р. на пленарному засіданні ВПЦР відбулося проголошення автокефалії Української Церкви. ВПЦР намагалася вирішити проблему з набуттям канонічного єпископату для УАПЦ упродовж 1919–1921 рр., але безрезультатно.

Полтавський архієпископ Парфеній (Левицький) певний період співпрацював з ВПЦР, але під тиском Собору/Синоду єпископів змушений був відмовитися від цієї співпраці. Діяльність ІІ ВПЦР щодо скликання Всеукраїнського Православного Церковного Собору тривала у 1920–1921 рр. і була спрямована на організацію мережі українізованих православних парафій, де богослужіння відбувалося українською мовою, а також на пошук варіантів здійснення єпископської хіротонії. У липні 1921 р. в Україну було направлено російського патріаршого екзарха митрополита Михаїла (Єрмакова).

І Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 14–30 жовтня 1921 р.

Відкриття Собору УАПЦ відбулось у кафедральному соборі Софії Київської 14 жовтня 1921 р. 23 жовтня відбулася пресвітерська хіротонія о. митрополита УАПЦ Василя Липківського (1921–1927) у Софійському соборі. Його заступником обрано архієпископа Київщини Нетора Шараївського. Т. зв. «Київські канони», затверджені Першим Всеукраїнським Собором УАПЦ 1921 р. основними засадами цієї Церкви проголошували автокефалію, соборноправність, українізацію. Ставлення до УАПЦ після її інституалізації було різко негативним як з боку патріаршого єпископату і обновленців, так і митрополита Іларіона (Огієнка).

Церковно-державні відносини в УСРР у міжвоєнний період цілком ґрунтувались на матеріалістичній ідеології і на радянському законі про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви. В умовах розгортання антицерковної боротьби в УСРР відбувалася соборна діяльність УАПЦ у 1920–1930 рр. Засади антирелігійної політики в УСРР були випрацювані в Росії, де у 1917 р. стався більшовицький переворот і почався комуністичний експеримент побудови безрелігійного суспільства.

Ставлення радянської влади до УАПЦ характеризувалося не тільки антирелігійними настановами атеїстичної ідеології, але й супроводжувалося додатковими репресіями, зумовленими звинуваченням українських церковних діячів у «петлюрівщині».

ІІ Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ відбувся у кафедральному Софійському соборі 17-30 жовтня 1927 р. За вимогами НКВС УСРР відбулося усунення митрополита Василя Липківського від управління УАПЦ. Другим митрополитом УАПЦ став Миколай Борецький (1927–1930). Стан церковного життя після Собору різко погіршився через посилення політичних репресій, яке вилилося в справжнє гоніння на УАПЦ з боку більшовицького режиму, масове зречення від сану ієрархів і священства, закриття і руйнування православних храмів. У Софійському соборі було скликано Перший «надзвичайний» Церковний Собор 28–29 січня 1930 р., на якому відбулась т. зв. «самоліквідація» УАПЦ. Після процесу т. зв. «Спілки визволення України» 1930 р., де офіційно було засуджено діячів УАПЦ, відбувся ІІ «Екстрений» Церковний Собор УПЦ 8–12 грудня 1930 р., на якому було проголошено утворення Української Православної Церкви (1930–1939). Митрополитом Київським УПЦ став Іван Павловський (1930–1936). Ліквідація церковного життя в УРСР відбулася напередодні ІІ Світової війни, коли внаслідок репресій радянської влади проти усіх Церков, ліквідації церковних осередків, розстрілу митрополитів, єпископату і духовенства було майже повністю зруйновано церковне життя.

Відродження Української Православної Церкви на українських землях в Другій Речі Посполитій (1918–1939) сталося внаслідок відродження незалежної Польської держави, на території якої опинилася частина Російської Православної Церкви з православним українським і білоруським населенням. Почаївський з’їзд 1921 р. ухвалив резолюцію щодо українізації церковного життя. Митрополитом Варшавським і всієї Польщі, екзархом Московського патріарха, у 1921 р. став Юрій (Ярошевський), який здійснив реорганізацію церковного управління Православною Церквою в Польщі. Після вбивства митрополита Юрія (Ярошевського) 8 лютого 1923 р.  митрополитом Варшавським, Волинським і всієї Польщі обрано Діонисія (Валединського) (1923–1948). За сприяння польського уряду було отримано Патріарший і Синодально-Канонічний Томос Вселенської Константинопольської Патріархії від 13 листопада 1924 р., який визнав акт приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату у 1686 р. неканонічним.

Українська Православна Церква в роки Другої Світової війни (1939–1945).

Церковне життя на Західній Волині, яка опинилася в складі СРСР у 1939–1941 рр., також зазнало негативних впливів, зокрема почалося переслідування радянською владою духовенства. Завдяки діяльності митрополита Миколая (Ярушевича) відбулося підпорядкування православних єпархій, які до того належали до юрисдикції Польської Автокефальної Православної Церкви, Московській Патріархії. Український церковний рух в Генеральній Губернії ІІІ Рейху (1939–1941) домігся українізації церковного життя, було здійснено висвяту української православної ієрархії, зокрема архієпископа Холмського і Підляського Іларіона (Огієнка). Після початку війни між Німеччиною та СРСР, Собор єпископів в Почаєві 18 серпня 1941 р. поклав початок розколу в Православній Церкві на «визволених землях», проголосивши Українську Автономну Церкву в канонічній єдності з Московським Патріархатом в СРСР. Відродження УАПЦ почалося декретом митрополита Діонисія (Валединського) від 24 грудня 1941 р., яким архієпископа Полікарпа (Сікорського) було призначено Адміністратором Православної Церкви на «визволених землях» України. Перша висвята українських єпископів УАПЦ відбулася 8–10 лютого 1942 р. у Пінську. Московська Патріархія, перебуваючи в Ульяновську, виступила проти митрополита Полікарпа (Сікорського) з Великодніми посланнями і виголосила «анафему». Висвячення українських єпископів в Києво-Андріївській церкві відбулося Собором єпископів УАПЦ 10–17 травня 1942 р. Було здійснено спробу об’єднання Автокефальної і Автономної Церков і навіть підписано «Акт поєднання» від 8 жовтня 1942 р. в Свято-Успенській Почаївській Лаврі. Але через протест єпископів Української Автономної Церкви і невизнання цього «Акту» німецькою владою, об’єднавчий процес припинився. Після «визволення» України від німецьких військ і відновлення радянської адміністрації, українські ієрархи усіх православних Церков разом з частиною духовенства і вірян виїхали за кордон у 1943–1944 рр.

Православна Церква в Україні після Другої Світової війни (1945–1990) була підпорядкована Московському Патріархату, який діяв в СРСР на умовах «Московського конкордату» 1943 р. Після 1946 р. відбулося остаточне  оформлення Українського Екзархату Московського Патріархату в межах УРСР. Український Екзархат Московського Патріархату в роки хрущовського гоніння на Православну Церкву в СРСР у 1950–1960-ті рр. пережив іще один наступ атеїстичної держави на церковні осередки, оскільки в Україні, попри період невпинних репресій і руйнацій церковного життя в складі СРСР з 1922 р., все ще залишалося дуже багато православних монастирів, парафій, храмів тощо. Патріарший Екзарх, Митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко) здійснював архіпастирське служіння на Київській кафедрі у 1966–1990 рр. У період його керування Українським екзархатом Православна Церква в Україні залишалась складовою частиною Московського Патріархату в СРСР, але без обумовленого канонічного статусу.

Організація українського церковного життя на еміграції у США, Канаді і Західній Європі (1945–1990).

Українська Православна Церква за кордоном сформувалась на початку ХХ століття за рахунок кількох хвиль емігрантів з різних частин України, в основному на теренах США і Канади. Ієрархи, духовенство і вірні УАПЦ на чолі з митрополитом Полікарпом (Сікорським) опинилися в таборах для переміщених осіб в повоєнних Німеччині, Австрії, Великобританії та інших країнах Західної Європи (1945–1953). Внаслідок розколу цієї Церкви в серпні 1947 р. у м. Ашаффенбурзі виникла УАПЦ (Соборноправна), яка проголосила свою тяглість від УАПЦ на чолі з митрополитом Василем Липківським. Митрополит Никанор (Абрамович) очолював УАПЦ в Західній Європі до 1969 р. Після його упокоєння УАПЦ в Західній Європі, а також УПЦ в США після митрополита Іоана Теодоровича очолив митрополит Мстислав (Скрипник). Таким чином відбулося об’єднання православних українців за межами УРСР. Українська Греко-Православна Церква в Канаді у 1924–1947 рр. була очолювана митрополитом Іоаном Теодоровичем, потім митрополитом Мстиславом (Скрипником) і з 1951 р. митрополитом Вінніпегу і всієї Канади Іларіоном (Огієнком) (1882–1972). Євхаристійне єднання УГПЦ із Вселенським Константинопольським Патріархатом відбулося у 1990 р.

Третє відродження УАПЦ та утворення Української Православної Церкви (1990–1992).

У лютому 1989 р. виник Ініціативний комітет відродження УАПЦ силами радянських дисидентів, правозахисників, громадських діячів, студентів. Висвята ієрархів УАПЦ відбулася весною 1990 р. Задля проголошення Київського Патріархату УАПЦ було скликано Всеукраїнський Православний Церковний Собор 5–6 червня 1990 р. Першим Патріархом Київським і всієї України на цьому Соборі заочно було обрано митрополита Мстислава (Скрипника) (1990–1993). Восени 1990 р. він приїхав до Києва, де відбулася інтронізація у соборі Святої Софії.

Перейменування Українського Екзархату Московського Патріархату під тиском зовнішніх обставин на Українську Православну Церкву відбулося у 1990 р., коли було створено Українську Православну Церкву в канонічній єдності з Московським Патріархатом. Митрополит Київський і всієї України Філарет почав працювати над розширенням автономії УПЦ в нових політичних умовах. Дарування самостійності і незалежності в управлінні Українській Православній Церкві Патріархом Московським і всієї Русі Алексієм ІІ (Рідігером) відбулося у жовтні 1990 р. наданням Митрополитові Київському і всієї України Філарету відповідної грамоти. Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. скликаний Митрополитом Київським і всієї України Філаретом у Києво-Печерській Лаврі Помісний Собор УПЦ 1–3 листопада 1991 р. ухвалив рішення про автокефалію і звернувся з офіційним проханням затвердити незалежність Української Православної Церкви. Натомість відбулася нівеляція Архієрейським Собором РПЦ у березні-квітні 1992 р. статутних положень УПЦ і рішень її Помісного Собору 1991 р. Як наслідок антиканонічних дій РПЦ по дискредитації Митрополита Київського і всієї України Філарета за його намагання отримати канонічним шляхом автокефальний статус УПЦ, відбулося позастатутне зібрання єпископату УПЦ у Харкові в травні 1992 р. У червні 1992 р. в Україну приїхав митрополит Ростовський і Новочеркаський РПЦ Володимир (Сабодан), який очолив Українську Православну Церкву в канонічній єдності з Московським Патріархатом.

Постання Української Православної Церкви Київського Патріархату як Помісної Церкви українського народу сталося в результаті рішень Всеукраїнського Православного Об’єднавчого Собору 25–26 червня 1992 р. Патріарх Київський і всієї України Мстислав (Скрипник) очолив Українську Православну Церкву Київського Патріархату після об’єднання УАПЦ та частини УПЦ, яка була представлена митрополитом Філаретом та єпископом Яковом (Панчуком). Частина незгодних з постановами об’єднавчого Собору єпископів, кліриків і мирян УАПЦ оголосили про утворення окремої «УАПЦ» у 1993 р. Після упокоєння в США Патріарха Київського і всієї України Мстислава (Скрипника) у Києві було скликано Всеукраїнський Православний Церковний Собор 21–24 жовтня 1993 р. на якому відбулося обрання Патріарха Київського і всієї України Володимира (Романюка). Кончина Патріарха Володимира (Романюка) і його похорон супроводжувалися трагічними подіями і відомі як «Чорний вівторок» 18 липня 1995 р. Всеукраїнський Православний Церковний Собор 20–22 жовтня 1995 р. обрав Патріархом Київським і всієї Руси-України Філарета (Денисенка). З 1995 р. відбулося утвердження і кількісне зростання Української Православної Церкви Київського Патріархату. Відзначено 2000-літній ювілей Різдва Христового скликанням і проведенням Всеукраїнської міжнародної християнської Асамблеї до 2000-ліття Різдва Христового. Відновлено і освячено національні церковні святині українського народу (Михайлівський Золотоверхий собор, Пирогощу та ін.).

Здобуття Синодального та Патріаршого Томосу про автокефалію Православної Церкви України. Новітній період.

Напередодні Всеправославного собору 16 червня 2016 року Верховною Радою України була прийнята постанова № 1422-VIII «Про Звернення Верховної Ради України до Його Всесвятості Варфоломія, Архієпископа Константинополя і Нового Риму, Вселенського Патріарха щодо надання автокефалії Православній Церкві в Україні». В цьому зверненні ВРУ просила Вселенського Патріарха:

• визнати нечинним акт 1686 р. як такий, що був ухвалений з порушенням священних канонів Православної Церкви;
• взяти участь у подоланні наслідків церковного поділу шляхом скликання під егідою Вселенського Патріархату Всеукраїнського об’єднавчого собору з метою вирішення всіх суперечливих питань та об’єднання Українського православ’я;
• видати Томос про автокефалію Православної Церкви в Україні.

Відповідне Звернення було підготовлено з метою подолання існуючого в Україні церковного розподілу та нормалізації канонічного статусу Православної Церкви в Україні. Одним із приводів до його підготовки стала збройна агресія Російської Федерації.

9 квітня 2018 р. Президент України Петро Порошенко відбув до Стамбула, де провів зустріч з Вселенським Патріархом Варфоломієм та з членами Святого і Священного Синоду. 17 квітня 2018 р. Петро Порошенко в Києві зустрівся з головами фракцій у Верховній Раді України і закликав їх підтримати Звернення до патріарха Варфоломія І про надання Українській Церкві Томосу про автокефалію.

18 квітня 2018 р. Президент Петро Порошенко отримав підписи 40 архієреїв УПЦ Київського Патріархату, 12 архієреїв УАПЦ і близько 10 архієреїв Московського Патріархату до Вселенського Патріарха з проханням про надання Томосу про автокефалію Української Церкви. 19 квітня 2018 р. Верховна Рада України прийняла постанову № 2410-VIII про підтримку звернення Президента України до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання Томосу про автокефалію Православної Церкви в Україні. Того ж дня цю постанову підписав Голова Верховної Ради України. 20 квітня 2018 р. Заступник голови Президентської адміністрації Ростислав Павленко вилетів до Стамбула для передачі Вселенському Патріарху Варфоломію звернення про надання Томосу про автокефалію Православної Церкви в Україні. 19-20 квітня 2018 року відбулося засідання Священного Синоду Вселенського Патріархату з приводу українського питання. За результатами Синоду 22 квітня опубліковано комюніке. В ньому зазначено, що відповідно до Божественних і Священних Канонів, а також вікового церковного порядку і Священного Передання, Вселенський Патріархат зацікавлений в збереженні всеправославної єдності та піклується про Православні Церкви у всьому світі, і особливо про український православний народу, який отримав спасительну християнську віру і святе хрещення від Константинополя. Таким чином, Константинопольський Патріархат, як істинна Церква-матір, розглянув питання, що стосуються церковної ситуації в Україні, як це було зроблено на попередніх синодальних засіданнях, і, прийнявши від церковної і цивільної влад, які представляють мільйони українських православних християн, звернення з проханням про надання автокефалії, вирішив тісно спілкуватися та узгодитися зі своїми сестринськими Православними Церквами це питання.

14 травня 2018 р. делегація Синоду Вселенського Патріархату з трьох митрополитів розпочала візити в Помісні Церкви з інформуванням про українську справу. Першим відбувся візит у Афіни. Візити мали на меті інформувати про справу, а не отримувати дозвіл на її вирішення. Російська Православна Церква на церковно-дипломатичному рівні провадить активну протидію процесу надання Томосу про автокефалію Українській Церкві.

1 липня 2018 р., виступаючи у Тронному залі своєї резиденції після поминального богослужіння з нагоди 40-го дня від упокоєння митрополита Перги Євангела, Вселенський Патріарх Варфоломій значну частину промови присвятив українському питанню. Патріарх заявив, що ніякої канонічної території Російської Православної Церкви (РПЦ) в Україні не існує, а Москва у 1686 році приєднала Українську Церкву неканонічно і взяла більше, ніж дозволено.

31 серпня 2018 р. біля офіційної резиденції Вселенського патріарха Варфоломія близько 50 українців просили надати автокефалію УПЦ і помолилися за неї. Після цього відбулася зустріч Патріархів Вселенського Варфоломія і Московського Кирила. По завершенню зустрічі представник Константинопольського Патріарха Варфоломія митрополит Гальський Еммануїл запевнив, що зустріч з російським Патріархом не вплинула на рішення Патріарха Варфоломія щодо автокефалії Української Церкви.

Того ж дня Константинопольський Патріарх Варфоломій  про імплементацію рішення щодо автокефалії Української Церкви. На відкритті Архієрейського Синаксу  Константинопольської Церкви 1 вересня 2018 р. у Стамбулі Вселенський Патріарх Варфоломій прочитав доповідь, у якій зазначив, що Москва впродовж багатьох століть розпоряджалася Київською Митрополією без відома Константинополя. 2 вересня на Синаксі єпископи ухвалили, що Константинопольський Патріархат може надавати автокефалію без будь-яких узгоджень. 7 вересня 2018 р. Вселенський Патріарх Варфоломій призначив двох екзархів (представників) у Києві: архієпископа Даниїла Памфілійського із США та єпископа Іларіона Едмонтонського з Канади у рамках підготовки до надання автокефалії Православній Церкві в Україні. Екзархи мали взаємодіяти з українською владою і Церквами для організації Об’єднавчого собору.

В кінці вересня 2018 р. Вселенська Патріархія оприлюднила дослідження історичних церковних документів, у яких довела, що Константинополь ніколи не віддавав Київську Митрополію в канонічне підпорядкування Російської Православної Церкви.

9-11 жовтня 2018 р. відбулося засідання Синоду Вселенського Патріархату, на якому було прийнято декілька рішень:

• Підтвердити вже прийняте рішення про те, щоб Вселенський Патріархат приступив до надання автокефалії Церкві України.
• Відновити станом на сьогоднішній день Ставропігію Вселенського Патріарха в Києві, одну з його багатьох Ставропігій в Україні, які завжди там існували.
• Прийняти та розглянути прохання про апеляцію від Філарета Денисенка, Макарія Малетича та їхніх послідовників, які опинилися у схизмі не з догматичних причин, у відповідності до канонічних прерогатив Константинопольського патріарха отримувати такі звернення від ієрархів та інших священнослужителів з усіх Автокефальних Церков. Таким чином, згадані вище особи були канонічно поновлені у своєму єпископському або священицькому сані, також було відновлено сопричастя їхніх вірних з Церквою.
• Скасувати зобов’язання Синодального листа 1686 року, виданого за обставин того часу, який надавав у порядку ікономії право Патріарху Московському висвячувати Київського митрополита, обраного собором духовенства та вірян його єпархії, який мав згадувати Вселенського Патріарха, як свого Першоієрарха за будь-яким богослужінням, проголошуючи та підтверджуючи свою канонічну залежність від Матері-Церкви Константинопольського патріархату.
• Звернутися до всіх залучених сторін із закликом утримуватися від захоплення церков, монастирів та іншого майна, а також від будь-яких інших насильницьких дій та помсти, щоб перемагали мир і любов у Христі.

12 жовтня 2018 р. прес-служба президента Росії повідомила, що становище Російської Православної Церкви в Україні після винесеного Синодом Константинопольського Патріархату рішення приступити до надання автокефалії Українській Церкві, скасування грамоти 1686 року і заяви про відновлення ставропігії Вселенського Патріархату в Києві стало предметом обговорення оперативної наради постійних членів Ради безпеки Росії, проведеної президентом Росії. Прес-секретар президента РФ заявив, що політичний Кремль підтримує занепокоєння РПЦ щодо надання автокефалії Українському Православ’ю.

27-29 листопада Вселенський Патріархат провів засідання Священного Синоду, де, окрім інших питань, обговорювався текст Томосу про автокефалію Української Церкви. За результатами Синоду було видано комюніке, у якому зазначено про створення проекту Статуту Помісної Православної Церкви України.

Патріарх Варфоломій у своїх листах-запрошеннях закликав православних ієрархів трьох юрисдикцій в Україні взяти участь в Об’єднавчомуу соборі 15 грудня 2018 р. Патріарх Варфоломій написав листа митрополиту Онуфрію, в якому зазначив, що після обрання Предстоятеля Помісної Церкви він вже не зможе носити титул «Митрополит Київський».

Історичний Об’єднавчий собор відбувся 15 грудня 2018 р. у Софійському соборі.  Перед початком Собору відбулися Помісні Собори УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ, які ухвалили рішення припинити свою діяльність як окремі релігійні об’єднання та об’єднатися в одну Православну Церкву України. Делегатами Собору – всіма ієрархами з УПЦ КП, УАПЦ та двома ієрархами з УПЦ МП, представниками кліру і мирян, було одноголосно створено Православну Церкву України, а також затверджено її Статут та інші необхідні рішення. Шляхом таємного голосування новим Предстоятелем обрали Митрополита Епіфанія. Титул Предстоятеля Православної Церкви України — Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України.

5 січня 2019 р. Його Всесвятість Вселенський Патріарх Варфоломій підписав Томос про Автокефалію Православної Церкви України. «Побожний український народ чекав цього благословенного дня цілих сім століть», — заявив Патріарх Варфоломій після підписання. 6 січня 2019 р. у церкві святого Георгія у резиденції Вселенського Патріархату в Константинополі під час святкової літургії за участю Патріарха Варфоломія предстоятелю Православної Церкви України Митрополиту Епіфанію було вручено Томос про автокефалію Української Церкви, відбулося євхаристійне співслужіння двох Предстоятелів та ієрархів і духовенства обох Церков. 9 січня на Томосі поставили свої підписи всі члени Синоду Константинопольського Патріархату, чим було формально завершено процес здобуття автокефалії Помісною Українською Православною Церквою.

Джерело 

Зв’язок із ширшою історією ПЦУ

1. До автокефалії (1995–2018): З моменту заснування в 1995 році братство діяло в умовах церковного розколу в Україні, коли співіснували УПЦ КП, УАПЦ та УПЦ МП. Його діяльність, ймовірно, була спрямована на зміцнення позицій УПЦ КП, яка прагнула канонічного визнання. Цей період характеризувався боротьбою за українізацію церковного життя та відродження національних традицій, що відповідає цілям братства, зазначеним вами раніше.
2. Об’єднання та Томос (2018–2019): Історичний Об’єднавчий собор 15 грудня 2018 року, описаний у нарисі, став кульмінацією зусиль, у яких брала участь організація «Братство Святого Архістратига Михаїла». Після створення ПЦУ та отримання Томосу братство стало частиною структури автокефальної церкви, визнаної Вселенським Патріархатом. Це підняло його статус до складової єдиної канонічної православної спільноти, пов’язаної з Константинополем.
3. Сучасність (2025 рік): Станом на 23 лютого 2025 року братство вже 30 років сприяє розбудові ПЦУ. У цей період церква, ймовірно, зосереджується на консолідації парафій, просвітництві та протистоянні зовнішнім викликам, зокрема впливу рпц, що досі не визнає автокефалію ПЦУ. Братство, як релігійна організація, відіграє роль у цих процесах, підтримуючи духовну та культурну ідентичність українців.

Значення в історичному контексті

Історія ПЦУ, описана в нарисі, показує, що шлях до автокефалії був довгим і складним, із численними спробами відновити незалежність Київської Митрополії від зовнішнього впливу (зокрема московського). «Братство Святого Архістратига Михаїла», засноване в 1995 році, вписується в цей процес як одна з ланок, що допомагали формувати національну церкву в період становлення її інституцій. Його покликання — поширення віри, захист цінностей і підтримка ПЦУ — відображає дух боротьби за церковну самостійність, який пронизує весь нарис.